Засновано на реальній історії https://youtu.be/SZi20xoLH78
Анастасія довго жила з відчуттям, що повинна бути класною.
Не просто хорошою, а саме такою, до якої не буде запитань. Розумною, сильною, правильною, цікавою, тією, хто знає, як треба, хто справляється і може пояснити життя собі та іншим.
Зовні це виглядало як упевненість.
Але всередині був страх критики. Страх, що хтось побачить її неідеальність. Що вона виявиться не такою розумною, красивою, талановитою, не такою правильною, якою хотіла здаватися. Будь-яка помилка, незручне слово чи відчуття, що вона не дотягнула, запускали всередині жорстку самокритику.
Вона тихо ненавиділа себе за неідеальність: за 2 зайві кілограми, за те, що співає недостатньо добре. Коли вона хотіла виступати на сцені, всередині ніби хтось запитував: «А хто ти взагалі така?».
Це просто з’їдало зсередини.
У стосунках Анастасія обирала тих, кому потрібно було сподобатися і чию увагу потрібно було завоювати. Спочатку чоловік міг красиво проявлятися, залицятися. А потім, коли стосунки ставали стабільнішими, вона знову відчувала себе на других ролях. Знову відчувала, що вона нецікава, і намагалася заслужити любов.
Їй здавалося, що любов має бути чимось, за що потрібно боротися і вистраждати. Якщо чоловік просто поруч, якщо він любить спокійно, без постійного захоплення, це не було для неї любов’ю. Потрібно було, щоб її обожнювали, ставили на п’єдестал, говорили багато красивих слів і підтверджували, що вона важлива, прекрасна й виняткова.
Інакше вмикався біль: я йому нецікава.
З мамою була особлива історія.
Вона була близькою людиною, але Анастасія залежала від її думки. Якщо мамі щось подобалося – це добре, не подобалося – отже, потрібно відмовитися. Навіть коли Анастасія вже була заміжня, мамина оцінка продовжувала бути на першому місці.
Мама могла приходити до неї додому і поводитися так, ніби це її простір: перекладати речі, відкривати шухляди, шукати те, що їй потрібно, по-господарськи користуватися квартирою. Анастасія намагалася це зупинити, але не вміла. Будь-яка спроба вибудувати кордони перетворювалася на конфлікт, а конфлікт – на почуття провини.
Анастасія не розуміла, хто вона, про що вона і що їй робити у власному житті.
Після початку повномасштабної війни Анастасія переїхала з Харкова до Чернівців. Старе оточення розсипалося. Подруги та знайомі роз’їхалися по різних містах і країнах. Життя ніби стало на паузу. Навколо була невизначеність: де жити, у якій країні будувати майбутнє, залишатися в Україні чи їхати, і що робити.
Вона була викладачкою англійської мови. У цій професії було багато досвіду, знань, регалій, звичної опори. Вона любила свою роботу. Але всередині давно було інше бажання – співати, бути на сцені й жити музикою.
Тільки незрозуміло як.
Музичної освіти немає. Сцени немає. Зв’язків немає. Хто вона така, щоб вийти й співати? Кому це потрібно? Як туди потрапити, якщо все життя ти була в іншій професії?
У цей же час загострилася криза у стосунках із чоловіком.
Вони були разом багато років. Син, побут, спільна історія, знайоме сімейне життя. Чоловік був хорошою, надійною людиною. Але всередині Анастасія відчувала, що вогню давно немає. Вони ніби стали хорошими знайомими, які ділять побут і виховують дитину.
Їй здавалося, що чоловікові вона нецікава. Що він живе своїм життям, працює за комп’ютером, відпочиває за комп’ютером, ніби одружений не з нею, а з роботою. Коли вона заходила до нього в кімнату, щоб покликати попити чаю або провести час разом, вона зчитувала від нього хвилю роздратування: я зайнятий, не смикай мене, я працюю.
Цей біль був настільки сильним, що в якийсь момент Анастасія опинилася в любовному трикутнику.
З одного боку, вона знала, що так не ок. З іншого – серце тягнулося туди, де, як їй здавалося, є почуття, увага, любов і відчуття, що її бачать. Її розривало між бажанням бути коханою і розумінням, що вона зраджує.
Вона була в глухому куті.
Паралельно вона вже бачила відео Павла Більського в Instagram. Обличчя і голос були знайомі. Іноді вона показувала ці відео чоловікові, тому що їй відгукувалося те, як він говорить. Але довіри до інфопродуктів не було. Надто багато навколо було людей, які називають себе експертами, обіцяють відповіді й продають поверхневі марафони. Страх шарлатанів, обману й порожньої мотивації був сильним.
Але одного разу їй трапився анонс безкоштовного вебінару.
Вона подумала: що я втрачаю?
І прийшла.
Уже першого дня вона раптом упіймала себе на тому, що конспектує. Не просто слухає фоном, не скролить, не оцінює збоку, а пише. Тому що чує те, чого раніше не чула. Про сценарні процеси. Про базові болі. Про те, як людина може жити під впливом внутрішнього сценарію і навіть не розуміти, чому весь час обирає одне й те саме.
Це було не схоже на те, що вона вже знала з терапії чи психологічного контенту. Там з’явилася конкретика. З’явився кут, під яким їй потрібно було подивитися на себе. І якщо цінність була вже на безкоштовному вебінарі, отже, у платній програмі може бути ще більше.
Попри внутрішній опір, страх обману й обережність, Анастасія приєдналася.
На першому ступені Час Змін вона почала бачити, що всередині не один запит, а цілий клубок.
Першим проявилося почуття неповноцінності. З цього росла критика себе за неідеальність.
Потім відкрилося почуття непотрібності у стосунках із чоловіками. Те саме відчуття, що вона нецікава чоловікові, що її не обирають і потрібно домагатися уваги. Пізніше вона побачила, що це пов’язано з батьком.
У дитинстві її батьки розлучилися, і вона залишилася жити з мамою. Тато жив в іншій країні. У підлітковому віці Анастасія намагалася налагодити з ним стосунки. Їздила до нього, залишалася на якийсь час і поверталася назад. Але це не ставало справжньою близькістю. Вона відчувала, що йому не потрібна.
Пізніше проявилися провина і сором. Батько випивав, і маленька Настя бачила, як дивно може поводитися доросла людина доросла людина. Вона відчувала сором за нього і провину, що він п’є.
На першому ступені Анастасія отримала несподіваний результат – вона кинула курити. Це виявилося так легко, що вона цього не очікувала.
Для неї це було важливим доказом: виявляється, вона може.
Паралельно вона виконувала всі практики й завдання в програмі, і виявилося, що вона вперше почала приділяти час собі.
І тоді стався несподіваний момент: чоловік сам вийшов із кімнати й уперше сам запропонував попити чаю.
Раніше вона ходила до нього, намагалася витягнути його увагу, чекала, що він відірветься від своїх справ. А тут вона перестала бігати за ним, зайнялася собою – і він сам помітив її відсутність. Сам почав цікавитися, що вона робить.
Це був маленький, але дуже важливий зсув. Коли вона почала повертатися до себе, стосунки теж почали рухатися.
Наступним етапом стала тема батьків
З мамою потрібно було вибудувати кордони. Анастасія почала розуміти, що може любити маму й водночас не бути доступною щохвилини. Може мати свій простір, сказати «ні», не відповідати одразу.
Раніше в неї піднімалися провина, страх і відчуття, що вона погана донька. Після роботи з темою «Батьки» з’явилася внутрішня опора.
Стосунки з мамою стали дорослішими. З’явилася зрозуміла рутина спілкування, свої традиції, зустрічі й розмови. Мама нормально це прийняла. Виявилося, що кордони не руйнують любов. Вони роблять контакт чистішим, тому що в ньому стає менше пригніченого роздратування і більше справжньої близькості.
З батьком робота була ще глибшою.
Спливали спогади, які раніше були закриті. Коли Анастасія бачила, як батько подруги піклується про свою доньку: везе її відпочивати, лагодить їй гойдалку, бере на коліна. І поруч стояла вона, розуміючи, що в неї такого не було й не буде.
Це був той самий біль, який потім змушував обирати чоловіків, чию увагу потрібно було завойовувати.
Через практики, анкети, сльози й глибоку роботу Анастасія почала бачити, як дитяча історія з батьком керувала її дорослим життям. Вона не просто «випадково» потрапляла у стосунки, де потрібно домагатися любові. Вона знову і знову намагалася дограти стару гру: сподобатися тому, кому вона нецікава. Отримати любов там, де її потрібно заслужити.
І тоді вона подивилася на чоловіка по-новому
Раніше їй здавалося, що він її не любить. Тому що не говорить так, як їй потрібно. Не робить триповерхових компліментів. Не обожнює її вголос щодня. Не ставить її на п’єдестал.
Потім ніби спала пелена.
Вона побачила, що чоловік увесь цей час любив її. Просто інакше. Він вирішував проблеми. Він забезпечував сім’ю. Він створював для неї й дитини хороший рівень життя. Був надійним і проявляв любов не тим способом, який вона звикла вважати любов’ю, а своїм способом.
А вона це знецінювала.
Тому що їй потрібна була не спокійна присутність, а підтвердження власної винятковості. Потрібно було, щоб хтось ззовні закривав внутрішню діру й доводив: ти прекрасна, ти потрібна, ти найкраща.
Робота з батьками допомогла побачити, що жоден чоловік не зможе закрити той біль, який сформувався ще в дитинстві.
На третьому ступені «Автентичність» робота стала глибшою й точнішою. Анастасія почала заходити в окремі теми: довіра, близькість, відповідальність, власні бажання. Вона побачила, що багато відповідальності перекладала на інших людей. Наприклад, думала, що рішення – їхати за кордон чи залишатися в Україні – має ухвалити чоловік. Що хтось інший має зрозуміти, що робити з сім’єю, країною, діяльністю й майбутнім.
Але виявилося, що спочатку їй самій потрібно запитати себе: а чого я хочу?
Так вона почала ухвалювати рішення не з очікування, що хтось дасть відповідь, а зі своїх цінностей. Де вона хоче жити. Що для неї важливо. Якого життя вона хоче для себе й сім’ї. Що вона обирає.
І тут вона зрозуміла, що, щоб розібратися з усіма цими питаннями, необхідно зробити вибір, які стосунки вона хоче будувати далі.
На одному з розборів вона вперше вийшла з цим запитом. Це було страшно.
У стосунках їй підсвітили страх близькості. Спочатку це було незрозуміло. Як вона може боятися близькості, якщо вони з чоловіком стільки років разом, багато знають одне про одного, розмовляють, мають сімейні традиції? Здавалося, що ближче вже нікуди.
Але виявилося, що знання одне одного й побутова близькість – це ще не та близькість, де є чесність, вибір, вразливість і готовність бути справжньою.
Спочатку вона обрала бути з чоловіком і прийшла до нього на розмову. Анастасія зізналася йому в зраді, і після чесної щирої розмови вони обрали йти в глибину вдвох.
А потім у масштабуванні почався період дій у зовнішньому світі.
Першим кроком стало водіння – вона сіла за кермо. Хоча завжди дуже цього боялася. Вона поїхала.
І зрозуміла: Страшно – не означає не можна. Страшно – означає, що потрібно робити наляканою.
Наступним кроком стала музика.
Вона більше не могла відкладати це на потім. Не було музичної освіти, не було зв’язків, не було готового шляху. Вона жила в новому місті, де знала лише кількох людей. Писала в заклади, пропонувала себе як співачку, але це не спрацювало. Ніхто її не знав, ніхто не чув.
Тоді вона зробила те, від чого раніше згоріла б від сорому.
Взяла колонку, мікрофон, коробку для донатів і вийшла співати на вулицю Кобилянську в Чернівцях.
Вона не знала, чи можна так. Не знала, чи є у вуличних музикантів дозволи.Але всередині вже була доросла позиція: якщо будуть наслідки, я буду з ними розбиратися. Я не втечу.
Спочатку був сильний страх. Але вона співала. Раз, другий, третій. Вона зробила близько десяти таких виходів, а потім до неї почали підходити люди: музиканти, представники закладів, артдиректор музичного бару. Її запросили виступати вже не на вулиці, а в закладі.
Так вулиця стала дверима на сцену
Потім з’явилися виступи в барах, знайомство з музикантами, кавер-проєкт, де Анастасія стала вокалісткою і фронтвумен.
До методології вона була викладачкою англійської мови, яка мріяла співати, але не розуміла, як туди потрапити. Після – стала жінкою, яка вийшла на вулицю з мікрофоном, пройшла через сором, познайомилася з музикантами й почала будувати музичну діяльність.
Головна зміна відбулася не в одній сфері. Вона відбулася у способі життя.
До методології в неї було зовні зрозуміле життя: викладачка, сім’я, дитина, багаторічний шлюб. Але всередині – глухий кут, паралельні стосунки, страх критики, залежність від маминої оцінки, нереалізована мрія про сцену й відчуття, що вона не розуміє, що робити далі.
Після – з’явилася жінка, яка знає свій внутрішній стрижень. Яка може обирати свою сім’ю не з обов’язку, а з любові. Може будувати кордони з мамою без війни. Може співати не лише вдома чи в мріях, а перед людьми. Може бути не ідеальною, але живою. Може ставити запитання, виходити на розбори, говорити правду, просити допомоги, виходити до людей і проявлятися.
Якщо всередині вже є глухий кут, якщо ви не розумієте, де жити, з ким бути, чим займатися, чому стосунки не дають близькості, чому ви весь час чекаєте рішень від інших – це не потрібно терпіти як норму.
Почати можна з діагностики.
Чекап життя допоможе побачити, що відбувається в ключових сферах, які сценарії керують вашими рішеннями, де ви втратили контакт із собою і з якого кроку можна почати повертатися до свого життя.
