Засновано на реальній історії https://youtu.be/CCWvls3PH48
Ксюша прокидалася вже втомленою. Хотілося заплющити очі ще хоча б на пів години, але потрібно було збирати старшого до школи, молодшого до садочка та готуватися до робочого дня.
Далі робота, повідомлення, зустрічі, дитячі гуртки, знову робота. Близько сьомої вечора з’являлося двадцять хвилин, щоб сісти й подивитися в телефон. Це був єдиний час, коли від неї ніхто нічого не вимагав і вона могла просто відпочити.
Потім вечірня метушня: приготувати вечерю, нагодувати дітей, помити посуд, прибрати, перевірити уроки та всіх укласти спати.
Об одинадцятій вечора Ксюша ледве добиралася до ліжка. Поруч був чоловік, з яким хотілося побути вдвох, але сил не залишалося навіть на звичайну розмову.
Вихідні минали приблизно так само. Іноді в п’ятницю Ксюша випивала, а потім пів дня приходила до тями й намагалася відіспатися. Решту часу знову займали діти, прогулянки та побут.
Двоє дітей, чоловік і кар’єра – усі пункти зі «списку для щасливого життя» були виконані. Тільки щастя Ксюша не відчувала.
Почалася війна. Помер тато. Чоловік залишився без роботи, тому заробіток Ксюші став основним для сім’ї. Тепер їй здавалося, що вона вже не має права навіть на ті 20 хвилин у телефоні для себе. Потрібно працювати більше, швидше та краще.
Вона намагалася бути хорошою мамою, дружиною та працівницею. Спочатку діти, робота, чоловік, дім, а лише потім була вона.
Накопичена втома перетворювалася на роздратування. Ксюша могла накричати на дітей через дрібницю, різко відповісти чоловікові або закритися від розмови. Знайомі сприймали її як злу й колючу жінку. Ось тільки сама Ксюша відчувала, що це оточення постійно вимагає від неї надто багато.
З чоловіком вони поступово перестали чути одне одного. Вони жили разом, виховували дітей і розв’язували побутові питання, але зайвий раз розмовляти вже не хотілося.
Ксюша була незадоволена чоловіком і тим, скільки він вкладав у сім’ю. Вона вважала, що він недостатньо заробляє, не долучається до сімейного життя і не старається. Навіть його турботу про дітей вона сприймала як звичайний обов’язок.
Одного разу Ксюша сказала йому: «Навіщо мені чоловік, якщо коефіцієнт корисної дії від тебе дорівнює нулю? Я і сама чудово з усім упораюся».
Думки про розлучення з’являлися дедалі частіше.
Ксюша була впевнена, що причина всіх її проблем у грошах. Щойно вона почне більше заробляти, з’являться і комфорт, і допомога по дому, і вільний час.
Тому її головний запит стосувався зростання доходу.
Додати до графіка ще більше роботи вже не виходило. Будь-який новий обов’язок міг остаточно її виснажити.
У цей період Ксюша почула думку, яка її зачепила: усе в житті не обов’язково має даватися важко. Кар’єру, гроші та стосунки можна будувати без постійного виснаження.
Вона повірила, що таке життя існує, і почала шукати спосіб до нього прийти.
Ксюша почала дивитися в Instagram відео Павла Більського про стосунки та психологію, а пізніше – «Шоу Розбори з Більським» на YouTube. У коротких відео та розборах вона почала помічати, як одні й ті самі внутрішні сценарії проявляються в роботі, сім’ї та грошах. Вона захотіла розібратися в собі.
Через кілька місяців після смерті тата бажання розібратися у своєму житті лише посилилося. Ксюша більше не хотіла проживати кожен свій день лише через «треба».
Вона наважилася зайти на перший ступінь методології «Час змін».
Витратити велику суму на себе вона не могла – зарплата йшла на дітей, дім і спільні витрати. Навіть невелику покупку для себе доводилося відстоювати.
Перший ступінь оплатили роботодавці. Ксюша змогла переконати їх, що знання з психології та коучингу знадобляться їй у професійній діяльності.
У програмі однією з перших важливих практик були ранні підйоми, але для Ксюші це здавалося неможливим. Вона дуже пізно лягала спати, тому що ввечері вкладала дітей, домивала посуд, готувала та прибирала.
Але Ксюша вирішила хоча б місяць не сперечатися й виконувати завдання.
Перші зміни вона помітила в гостях у друзів. Раніше їй було складно ночувати не вдома. За кілька годин хотілося повернутися у звичну обстановку, де ніхто не розмовляє, нічого не просить і можна нарешті від усіх закритися.
Цього разу Ксюша несподівано зрозуміла, що їй добре. Було затишно сидіти з друзями, розмовляти, їсти смачну їжу й нікуди не поспішати. Вона залишилася ночувати, спокійно виспалася і вранці почувалася відпочилою.
Здавалося б, нічого особливого не сталося. Але Ксюша давно не почувалася настільки спокійною в моменті. Зазвичай вона або виконувала завдання, або думала про наступне. А тут просто перебувала серед близьких людей і отримувала від цього задоволення.
Поступово вона почала помічати, скільки любові вже є в її житті.
Поруч був чоловік, який піклувався про неї, підтримував і старався для сім’ї. Були друзі та близькі, готові допомогти. Був рідний брат, який давно запрошував її приїхати.
Брат жив за кордоном, вони не бачилися кілька років. Він ніколи не ображав і не зраджував Ксюшу, щиро любив її, але вона сама тримала його на відстані. Вони могли обмінятися кількома повідомленнями раз на три-чотири місяці, хоча брат хотів бути частиною її життя.
Коли Ксюша це усвідомила, вона не змогла стримати сліз. У браті було все найкраще, що вона пам’ятала про тата. Можливо, тому вона відсторонювалася і від нього: близькість підіймала почуття, до яких не хотілося повертатися.
Після першого ступеня Ксюша вирішила більше не відкладати зустріч. Вона купила квитки, взяла дітей і запропонувала мамі поїхати разом до брата в Чехію.
Ця поїздка показала, що з мамою в неї зовсім не такі спокійні стосунки, як вона звикла думати.
У Польщі захворіла молодша донька. У трирічної дитини піднялася температура майже до сорока й почався бронхіт. Попереду були переїзди між містами та готелями, звичних лікарів поруч не було, а купити необхідні ліки без рецепта виявилося неможливо.
Донька плакала, відмовлялася пити таблетки, температура не знижувалася.
Ксюша злякалася. Вона не знала, куди звертатися і як допомогти дитині в чужій країні.
Мама замість підтримки теж запанікувала. Вона зітхала, голосила й повторювала, як усе погано. Ксюші потрібно було одночасно піклуватися про хвору доньку, організовувати подальшу дорогу та витримувати мамин страх.
Усередині вона сама наче стала маленькою дитиною. Піднялося знайоме почуття провини: це через мене донька захворіла, я зробила щось неправильно і тепер повинна терміново все виправити.
Ксюша злилася на маму, сварилася з нею й відчувала повне безсилля. Поруч не було чоловіка, на якого можна спертися, а мама сама наче потребувала, щоб її рятували.
До брата вони дісталися, доньці стало краще. Але Ксюша вже розуміла: далі ігнорувати стосунки з батьками не вийде.
До цього вона не збиралася проходити наступний ступінь. Їй потрібні були гроші, а не розмови про дитинство. Тата вже не було, з мамою вона спілкувалася рідко, і Ксюші здавалося, що цього цілком достатньо.
Після поїздки стало зрозуміло, скільки старих образ і дитячих сценаріїв продовжує впливати на неї.
Грошей на продовження майже не було. Чоловік у той період залишився без роботи, поїздка теж потребувала витрат. Раніше Ксюша не дозволила б собі витратити таку суму на власне навчання.
Вона зателефонувала чоловікові та розповіла, наскільки їй важко. Він відповів, що якщо їй справді потрібно продовжити, вони знайдуть можливість.
Сидячи з братом у барі, Ксюша сказала йому, що любить його і більше не хоче втрачати цей зв’язок. Там само вона оплатила наступний ступінь програми «Батьки».
Під час роботи з цією темою Ксюша побачила, що за її постійною працею для сім’ї та бажанням усе встигнути стояло прагнення заслужити любов.
З татом було пов’язане почуття непотрібності. У дитинстві його залежність сприймалася просто: тато знову вибирає алкоголь, а не мене. Згодом такий спосіб життя призвів до хвороб і ранньої смерті тата.
З мамою було пов’язане почуття неповноцінності. Мама була сильною, самостійною і не дуже емоційною. До того ж Ксюші здавалося, що молодшого брата вона любить більше.
Щоб отримати увагу, потрібно було бути відмінницею, досягати більшого й завжди опинятися першою.
Так Ксюша й продовжувала жити в дорослому віці. Намагалася стати найкращим працівником, ідеальною мамою і жінкою, яка справляється без допомоги. Порівнювала себе з іншими та швидко знецінювала власні результати.
Варто було чогось досягти, як усередині з’являлася нова вимога: можна ще краще.
Таке саме ставлення вона переносила на чоловіка й дітей. Якщо їй самій не можна зупинятися, то й інші повинні постійно старатися більше.
Робота з дитячими почуттями тривала певний час. Ксюші довелося визнати свою образу, виплакати її та спробувати подивитися на батьків уже не очима дитини.
Вона побачила, що татова залежність не доводила, що донька йому не потрібна. А мама виражала любов так, як уміла в тих обставинах.
Поступово Ксюша перестала намагатися змінити маму. Коли та починала попереджати про небезпеку або розповідати, як доньці слід вчинити, Ксюша вже не провалювалася в почуття провини й не відмовлялася від своїх рішень.
Вона могла спокійно сказати: «Мамо, це твої страхи. До мене вони не мають стосунку».
Згодом змінилося і ставлення мами. Вона перестала бачити в Ксюші дитину, яку потрібно застерігати, і почала сприймати її як дорослу жінку.
Тепер вони телефонують одна одній щотижня або раз на два тижні, можуть годину розмовляти, сміятися й розповідати одна одній про своє життя. Ксюша сама хоче спілкуватися з мамою, говорити їй про любов і проводити разом час.
Зміни у ставленні до себе вплинули й на шлюб.
Коли чоловіка звільнили, Ксюша не стала вимагати, щоб він негайно знайшов будь-яку роботу. Вона сказала, що вірить у нього й готова підтримувати стільки, скільки знадобиться, але хоче, щоб він вибрав заняття, яке йому справді подобається.
До програми така розмова була б неможливою. Фінансовий страх змусив би її тиснути, контролювати й нагадувати про дітей і зобов’язання.
Тепер Ксюша почула від менторів просту фразу: «Відчепися від нього й займайся собою».
Вона перестала стежити, чи достатньо чоловік старається, і спрямувала увагу на власний стан. Почала помічати його турботу, дякувати та приймати те, що раніше вважала обов’язком.
Чоловік знайшов нову роботу й виріс у доході. Але головним результатом стали не гроші.
До методології Ксюша всерйоз думала про розлучення. Зараз, після 15 років стосунків і 10 років шлюбу, вона говорить, що виграла джекпот в особі свого чоловіка.
Їй цікаво з ним розмовляти, проводити час і будувати плани. Вона знову дивиться на нього з любов’ю, захопленням і бажанням. Подружжя перестало змагатися й почало підтримувати одне одного.
Вони разом почали займатися спортом і змінили харчування. Ксюша схудла, позбувшись ваги, яка залишилася після другої вагітності, і знову почала подобатися собі.
З дітьми вона стала м’якшою. Раніше втома часто закінчувалася криком. Тепер Ксюша перестала зриватися, дала дітям більше самостійності та перестала вважати, що хороша мама зобов’язана все контролювати й робити за них.
Вона більше не обслуговує всіх навколо ціною власного стану.
Змінилося і ставлення до роботи. Після початку війни вона сприймала її як єдину гарантію безпеки й віддавала їй майже весь ресурс. Навіть закривши ноутбук, вона продовжувала подумки розв’язувати робочі завдання.
Спочатку Ксюша попросила підвищення, тому що обсяг обов’язків давно не відповідав зарплаті. Потім перейшла до іншої компанії, де отримала кращі умови, вищий дохід і менше завдань.
Вона вперше навчилася завершувати роботу разом із робочим днем: закрити ноутбук і піти жити далі, не відчуваючи, що постійно повинна бути на зв’язку.
Через дев’ять місяців Ксюша зрозуміла, що переросла і цю посаду. Залишатися лише заради стабільної зарплати вона більше не хотіла, тому вирішила звільнитися. Зараз вона вибирає наступний крок: керівну посаду або власний проєкт.
Раніше така відмова від стабільності викликала б паніку. Тепер Ксюша знає, що її життя не зруйнується, якщо вона вибере себе.
Сім’я переїхала з Харкова до Києва й оселилася у просторій квартирі на 22-му поверсі, про яку вони з чоловіком мріяли. Дохід зріс, а чоловік узяв на себе сімейні витрати.
Ксюша перестала виправдовувати кожну покупку для себе. Зараз вона регулярно ходить на масаж, займається спортом, зустрічається з подругами, подорожує і планує відпочинок так само, як раніше планувала робочі зустрічі.
Помічниця взяла на себе частину прибирання. Вивільнений час Ксюша більше не поспішає заповнювати новими обов’язками.
Але головна зміна не вимірюється грошима, квартирою або кількістю вільних годин.
Раніше Ксюша почувалася щасливою лише короткими спалахами: під час поїздки, покупки або іншої яскравої події. Потім знову поверталися втома й нескінченне «треба».
Тепер їй подобається її звичайне життя. Сніданок, робота, розмова з дітьми, вечір із чоловіком, прогулянка, масаж або зустріч із близькими більше не здаються паузами між важливими досягненнями. З них і складається життя, у якому їй добре.
Відповідь на запитання, як усе встигати жінці, виявилася несподіваною: встигати все неможливо.
Можна перестати ставити себе останньою, не брати на себе чужу відповідальність і вибирати, куди спрямувати сили сьогодні. Коли Ксюша почала піклуватися про свій стан, їй стало легше бути поруч із чоловіком і дітьми, працювати, відпочивати й не зриватися на тих, кого вона любить.
Якщо ви теж намагаєтеся одночасно бути хорошою мамою, дружиною та працівницею, але поступово втрачаєте себе, почніть із Чекапу життя. Він допоможе побачити, які сценарії змушують вас постійно жити через «треба», і зрозуміти, з чого почати зміни.
